рус eng укр
в Украине
Национальный союз
фотохудожников Украины
горячая новость:Шановні колеги! У зв'язку з атаками на сайт він переноситься на хостінг до Німеччини, вибачте за незручності.
Главная - - Олександр Ранчуков: Такі часи
| 21 апреля 2010

Олександр Ранчуков: Такі часи

Спостерігати, як заходить сонце в Києві найкраще з лівого берега Дніпра, навпроти Києво-Печерської лаври. Або ж з моста Патона. Особливо коли небо вкрите купами хмар. Крізь дірки в цій небесній ваті віялом б'ють промені, врізаючись у бані церков і соборів православної святині. Святиня виблискує. Грандіозне видовище, епічне. Його знімали багато фотографів, і не тільки київських, а й з усього світу. Але такої фотографії у Ранчукова я не бачив...

Дивно. Я почав розповідь про фотографа зі знімка, якого він не зробив. Мабуть, занадто просто для нього. Занадто красиво. Попсово. Оманливо. Цей, здається, вічний пейзаж бачили і Батий, і цариця Єлизавета, і Тарас Шевченко. Перед нами дивовижна декорація, за якою, змінюючись, плине життя великого міста - мінливе, позбавлене монументальної завершеності. Воно пролетить, розсиплеться, і нічого не залишиться, якщо його не сфотографувати.

Ранчуков - фотограф, який тривалий час професійно знімав архітектуру для академічного інституту. Він - майстер деталі, фактури, стану. З їхньої сукупності і складається образ міста. Він і сам є часткою цього міста, яке знімає. Тому споглядає його зсередини. З того місця, де живе в даний момент, - чи це ріг вулиць Костянтинівської і Хорива, чи зупинка трамваю... Головне для нього - місто, яке тече вулицями і провулками, затікає в під'їзди і підворіття.

Київ багато разів майже зникав з лиця землі, потім відроджувався, оновлюючи своє обличчя, своє населення. Його знищували чужоземні солдати, він згоряв до тла у пожежах, його безжально кроїли-перекроювали архітектори. Він змінювався приблизно кожні 50 років. Ранчуков свого часу підгледів його майже випадково і фотографував, мабуть, не зовсім усвідомлюючи для чого і чи знадобляться коли-небудь ці знімки... Те місто уже майже зникло. Зсохлося. Скришилося в долонях часу, в зубах нової епохи. Я вже точно й не пам'ятаю те провінційне невисоке місто 1970-80-х , навіть 90-х років, наш теплий міщанський Єгупець, заселений в ті часи наївними, усміхненими, спокійними, небагатими людьми. Фотограф доброзичливо іронізує над ними. Хитрувато посміюється. Його фотографії як анекдоти про київське плем'я, до слова, яке неймовірно відрізняється від інших племен, наприклад, дніпропетровського, одеського. Смішні, розумні, сумні кияни. На їх очах народжується інше місто, жорстоко руйнуючи старий - їхній, мій, Ранчукова Київ. Мене нудить, коли я дивлюся у підніжжя Замкової гори... Цикл розшарований часом, як торт «Наполеон», несподіваний, як котлета по-київськи. Дивлюсь. Знімок - рік. Я знову переживаю далекі часи, проживаю. Йду вулицями міста, якого вже немає, яке ще є, і якого, можливо, скоро не стане. Від моторошно-радянських сімдесятих до теперішнього непуттєвого, міжперіоду, що затягнувся на десятиріччя. Старе ще не померло, нове - не сформувалося. Голова крутиться. Цикл насичений архітектурою, людьми, міражем міських пейзажів. Закриваю очи, та знімки ще тремтять перед очима. Фотографія закарбовується в пам'яті, загострює її...

Кияни будували місто як власний будинок. Пристосовуючись до горбистого ландшафту, поважаючи сусідів. Вони створили дивовижне міське середовище. Місто-сад, місто село, місто-парк. До останнього часу навіть у центрі міста кияни примудрялися тримати кіз, свиней, курей. Пасли їх на газонах і клумбах. Тут панувала особлива, тиха київська атмосфера- позамежне мирна. Ось вулиця Воздвиженська, якою ми в дитинстві літали на великах, мало не збиваючи поодиноких перехожих. Повз нас миготіли будинки з різними добудовами, білосніжними фіранками... Гавкали і гналися за нами маленькі домашні собаки. В серпні вулиця пахла яблуками, у дворах цвіли троянди. Пам'ятаю жінку, яка винесла нам відро білого наливу. Ми набили яблуками кишені, накидали їх за пазуху і полетіли далі...

І Андріївський узвіз був ще житловою вулицею з похиленими дерев'яними електричними стовпами. Живою вулицею. У студентські часи, наприкінці 1970-х, надихавшись пилом бібліотек, ми приходили сюди з пляшкою портвейну. Вася, корінний мешканець Замку Річарда, виносив чарки і тарілки. Сидів з нами, пив, частувався і слухав студентську напівітелектуальну балаканину. Потім приходила його дружина, і ми співали пісень. Усі, які знали. Вечоріло. Внизу притлумлено світився Поділ. Там, недалеко від Житнього ринку , стояла найдивовижніша взуттєва будка (коли я навчався в інституті, то часто набивав там підківки на чоботи і теревенив з чоботарем про футбол) і жила тітка Соня. І не одна. «Привіт, хлопчику! Як назвати те, що ти до цього часу маленький? На, з'їж цей пиріжок з вишнями. Завтра прийдеш великий, як оця гора Щекавиця. І я тебе тоді познайомлю зі своєю внучкою Марічкою». Мені було тоді сім років. Старий Поділ знищило метро. По живій тканині старих кварталів пройшлися громіздкими котлованами. А потім накинулися архітектори. Побудували новий житловий масив на місцях, де стояли старі одно- та двоповерхові будинки... Фотографії зберегли ту просту і трохи дивну атмосферу побуту найдавнішого київського району, яка ніколи уже тут не воскресне.

Пам'ятаю, як біля забрудненого написами постаменту пам'ятника Леніну стояла озброєна дерев'яним автоматом маленька дівчинка з блідим, наче мармур, обличчям і шепотіла: «Ленін, Ленін, Ленін...». Зараз вона виросла і живе, мабуть, десь у Штатах. Потім перебудували Майдан. Фотограф говорить, що його роботи про типове. Мовляв, у будь-якому місті в той самий час можна зняти щось подібне: благуватого на перехресті, натовп біля іномарки, тіток з клунками... Певно, так і є, але то будуть не київські тітки, машини, юродиві. Час буде теж не київський. І Житнього ринку там немає, і взуттєвої будки такої... Я відкладаю світлини. Через якусь годину знову гортаю. І кожного разу розумію, що готовий написати ще одну статтю і ще... і ще... І пишу.

Олександр Ляпін
r1.jpg
r5.jpg
r8.jpg
r9.jpg
r15.jpg
r22.jpg
r23jpg.jpg
r24.jpg
r25.jpg
r26.jpg
r27.jpg

003-re.jpg
010-re.jpg
026.jpg
029.jpg
037.jpg
043.jpg
046.jpg
047.jpg
060.jpg
062.jpg


078.jpg

083.jpg

085.jpg



  Коментарии (17)
 11 
Написал(а) Другой Взгляд, в 10:24 22.04.2010
Это поэзия :zzz
 12 
Написал(а) Говорухина Наталья, в 16:17 22.04.2010
Это действительно другой взгляд о другой жизни, увы, уже другого, безвозвратно утерянного города.Спасибо двум Александрам: отснявшему и написавшему. Грустно.
 13 
Написал(а) Соколов Виктор, в 05:43 23.04.2010
Спасибо авторам, очень тронуло..., просто здорово!!!
 14 
Написал(а) Сауляк Володимир, в 07:41 23.04.2010
Цікава розповідь, а від фото в захваті
 15 
Написал(а) Ryzhkov Sergey, в 11:42 30.04.2010
Спасибо вам за интересные и фото и рассказ! от всей души!
 16 
Написал(а) Странадко Едуард, в 14:08 09.07.2010
як шідко все забули
 17 
Написал(а) Савин Юрий, в 09:08 18.06.2011
Олександру Ранчукову привіт з Камянця-Подільського й прийміть будь ласка Запрошення приїхати до нас із Вашою виставкою.З повагою -Юрій Савін-голова фотоклубу ПОГЛЯД.
Только зарегистрированные пользователи могут оставлять коментарии.
Пожалуйста зарегистрируйтесь или войдите в ваш аккаунт.
Страницы: 12