рус eng укр
в Украине
Національна спілка фотохудожників України
горячая новость:20 лютого День Пам'яті Героїв Небесної Сотні!
Главная - Новости - Выставки - Фотопроект «Мелодії підземки» Фредеріка Ріполя у галереї "Камера" Київ.
| 02 ноября 2014

Фотопроект «Мелодії підземки» Фредеріка Ріполя у галереї "Камера" Київ.


Фото-виставка Фредеріка Ріполя (Тулуза, Франція)

 

За підтримки FUJIFILM UKRAINE та Французького інституту в Україні

 

05 - 29.11.2014

 

15:00 - 19:00 (вихідні - середа та неділя)

 

Вернісаж 4 листопада о 19:00

 

Художня якість світлин Фредеріка для мене є очікуваною.

Незважаючи на те, що Фредерік вважає, що його творча кар'єра почалась досить пізно, на мій погляд, його попередня діяльність, тісно пов'язана з фотографією, замінила йому той багаторічний практичний досвід багатьох фотографів, які проходили цей шлях тільки через особистий досвід. Та, може, навіть з більшей ефективністю, тому що Фредерік вібрав досвід найкращих майстрів через свою дослідницьку роботу у фотографії.

Якщо додати до розуміння документальної природи фотографії (а Фредерік її добре розуміє) вдачу, тендітне інтуітивне відчуття та природний смак, то отримуємо формулу шедевру. Маємо “Мелодії підземки”.

 

Виставка «Мелодії підземки» Фредеріка Ріполя, Франція

05.11. – 29.11.2014, 15:00 - 19:00, вихідні - середа, неділя.

(Можливі зміни в розкладі, просимо уточнювати за тел. +38067 504 7065 и +38068 351 4845)

Вернісаж 4 листопада о 19:00

Вхід вільний

 

Фотопроект «Мелодії підземки» (Undeground Melodies) народився внаслідок спонтанного пориву у вересні 2012, дякуючи проїзному на громадський транспорт, що надається безкоштовно безробітним, яким я вперше став у 60 років. Моя професійна кар‘єра була повністю присвячена авторській фотографії, яку я наповнюю із запізненням креативною ентузіастською практикою.

Оскільки в фотографічних мелодіях підземки є значно більше, ніж просто тяжіння, позначене вуаєризмом невидимого фотографа, який кидає виклик забороненому, навіть якщо заборона фотографувати у громадському транспорті вже є відносною.

Спочатку було світло. Таке м’ яке, тьмяне світло, яке моделює з точністю обличчя і форми. Далі йде вагон метро, у моєму місті дуже вузький порівняно з великими вагонами мегаполісів, який створює бажання втиснутися, поміститися, і де найменший фізично вільний куточок прирівнюється до безлюдного острову.

Потім йдуть люди, натовп, людська маса, яка при детальному огляді відкриває свої секрети, загадки, проявляє радощі, страхи, страждання разом з кумедними ситуаціями, повними сенсу: діти розглядають все навколо, дорослі розглядають свої черевики і обличчя, які мрійливо блукають в думках. Люди в метро в більшості випадків мають яскраво виражену внутрішню складову, яку ми ніде не знаходимо, хіба що в монастирях. Тому що метро є свого роду монастирською оселею, де на мить ми відстронюємось від реальності, занурюємось в себе як молоді так і старі, незалежно від покоління відбувається ізоляція в землі як і на поверхні, на вулиці, “в світі”, зміна гри суспільства.

Врешті-решт, є доля випадку фотографа, випадок, який завжди все вдало влаштовує, що фотографи явно чи не дуже, проте, визнають: «Те, що художник не уявляє собі, робить випадкова гра світла, поведінка собаки, збіг всіх випадків створює той момент, в який повинна бути зроблена фотографія. Ми завжди приходимо до цього вирішального моменту.» (Sara Moon). «Це не ми знімаємо фотографії, а це фотографії змушують їх знімати, інколи ніби якась картинка бере нас за горло й змушує нас реагувати на неї .»( Eva Rubinstein). «Ми не розуміємо, що це не ми обираємо світлини, а світлини обирають нас” (Mario Giacomelli).




  Ваш коментарий будет первым
Только зарегистрированные пользователи могут оставлять коментарии.
Пожалуйста зарегистрируйтесь или войдите в ваш аккаунт.


123