рус eng укр
в Украине
Национальный союз
фотохудожников Украины
горячая новость:Шановні колеги! Атака на сайт триває, щоденно реєструється понад 500 ботів. Вибачте за незручності.
Главная - Статьи - Андрій Котлярчук: «Ніхто не зняв Київ так, як це зробив я»
| 11 ноября 2015

Андрій Котлярчук: «Ніхто не зняв Київ так, як це зробив я»

«Мене часто питають, чи ношу я з собою камеру? – Ні, не ношу. Якщо я щось задумав зняти, я роблю план зйомки», – каже один з небагатьох українських фотографів, який живе лише за рахунок продажу своїх знімків. Він не вірить у вдалі кадри і переконує: для того, щоб стати успішним фотографом, потрібен не тільки талант, а й цілеспрямована щоденна праця. «У мене є багато знімків, про які кажуть: «О, який вдалий кадр! – а я відповідаю: «Та який він вдалий, за ним тиждень роботи».

http://kyiv1.org/news/andrij-kotlyarchuk-nihto-ne-znyav-kijiv-tak-yak--043772/

Як фотографія стає витвором мистецтва, яким має бути знімок, щоб його купили і як розвивається сучасна українська фотографія виданню «Київ 1» розповів відомий київський фотограф Андрій Котлярчук.


-  Пане Андрію, розкажіть, як почався Ваш шлях у фотографію?

Першу камеру мені купили батьки, коли я був у п’ятому класі. Це була мильничка «Вілія-Авто», яку я дуже любив. Пізніше купили «Зеніт». Дуже багато знімав в армії, сам проявляв і друкував фотографії. А напередодні демобілізації мені наснилося, що я маю стати великим європейським фотографом. Мене це дуже здивувало, бо я все життя мріяв бути біологом і збирався поступати в університет. Коли демобілізувався, прийшов в Інститут зоології і сказав, що хочу бути завідуючим фотостудії. Я і сам не розумію, як мене туди взяли.

У мене було кілька вчителів, яких я дуже шаную, це Валерій Орлов та Микола Козловський. За навчання я не платив, просто ходив за ними по п’ятах і допитувався, як і що робити, весь час їм набридав (сміється). До речі, я один із небагатьох фотографів, хто пройшов всі щаблі. Спочатку займався науковою прикладною фотографією, потім робив фоторепортажі у газеті «Голос України», згодом почав знімати для себе на широку плівку, все це закінчилося рекламною студією, а приблизно з 2004 року я займаюсь своїми проектами і живу з продажу власних авторських фотографій. Мабуть, це те, про що мріють в глибині душі інші фотографи.

-  Як Вам це вдалося? Чому Ваші роботи купують, а інших фотографів ні?

Я і сам над цим задумувався. От наприклад, вчора у фейсбуку я опублікував фотографію, яку зробив, коли мені був 21 рік. Менш ніж за годину публікація отримала понад сто лайків. На фото зображений кажан у польоті з близької відстані. І я задумався, чи можуть сьогодні 20-річні зняти щось такого ж рівня. Можливо, і можуть, але я їх не бачу. Тоді багато залежало не тільки від техніки, але й від того, як ти думаєш, як працюєш руками. А зараз усі сподіваються на техніку, все більш-менш стандартизовано, і як результат, стандартизовані сухі зображення. Технології не можуть замінити творчість. Для того, щоб бути успішним, недостатньо мати талант, потрібно ще знати, що з ним робити. У цьому мені дуже допомогла освіта мистецтвознавця.

-  Тобто, в Україні фотограф має сам себе просувати?

У нас не розвинутий інститут просування фотографів. І ще є тема, про яку не люблять говорити: якщо фотографа хтось просуває, він у найкращому випадку має 25 відсотків від своєї фотографії, а як правило, це 8-15 відсотків. В Україні є лише кілька випадків, коли молодим художникам-геніям, студентам 2-3 курсу, купували трикімнатну квартиру в центрі Києва, підписували контракт на 10 років, де обговорювалося скільки картин на місяць він має написати. За це він отримував кілька тисяч доларів на місяць і все необхідне для роботи. З одного боку, це кабала, з іншого, про цю кабалу мріє, мабуть, вся Художня академія і всі фотографи. Так, треба багато працювати, але це не має бути тупа праця, кожен наступний крок має бути кроком вперед. А у нас часто митці топчуться на місці. У світовій фотографії сьогодні відбуваються цікаві процеси і нам потрібно йти за ними, не відставати.

-  Ми дуже відстаємо?

На жаль, є така проблема. Справа в тому, що все мистецтво Російської імперії було вторинне. Наприклад, геніальний Іван Шишкін тут був мега-зіркою, але таких Шишкіних в Німеччині було сотні.

-  Як гадаєте, з чим це пов’язано?

Можливо, з тим, що нема конкуренції чи бажання іти вперед. А можливо, справа в менталітеті. Українці дуже багато мріють, живуть не в реальному світі, а в уявному: от якби у мене була така камера, то я б вам всім показав. А потрібно працювати з тим, що у тебе є, яка камера є, такою і знімай. Я ніколи цим не страждав. Для мене головне, не камера, а саме зображення. Якою технікою ти його отримав нікого не цікавить. Багато фотографів кажуть, що знімають для себе. Але ж якщо знімаєш для себе, то нікому й не показуй. А вони фотографують для себе і хочуть, щоб це купили за тисячу доларів.

-  Якою має бути фотографія, щоб її купили?

Я для себе вивів формулу успішної фотографії або проекту. Є три складові. По-перше, зображення має бути позитивним. Ми не настільки геніальні, як наприклад, Ремарк, який писав сумні романи, тому краще творити позитивні речі. По-друге, потрібно знімати те, що важко повторити. Адже зняти будинок на Хрещатику це не є щось надзвичайне. По-третє, має бути відгук у суспільстві. Нехай це буде одна людина, але їй має подобатися те, що ви робите. І вона в змозі підтримати ваш проект.


У 2005 році було надруковано 80 млрд. фотографій. Потім розповсюдилась цифра, і я не здивуюсь, якщо зараз 80 мільярдів фотографій з’являється за півдня. І щоб виділитися у цій масі, фотографії мають бути не випадковими. У них потрібно вкласти свій розум, душу, досвід і ремесло. Хоча, про ремесло у нас не люблять говорити. І це при тому, що всі відомі репортажні фотографії насправді постановочні. Але люди не хочуть про це й чути. Цьому свого часу дуже посприяв французький фотограф-аферист Анрі Брессон. Він казав, що фотографії не потрібно вчитися, що фотографом може бути хто завгодно, головне, зробити вдалий кадр. При цьому майже всі його знімки були постановочні. Людям запало в душу те, що нічого не треба вчитися.

У Радянському Союзі також розповідали, що професійним фотографом може стати і колгоспник, і робітник. Звичайно, можна сподіватися на репортерську фотографію. Якщо дуже багато знімати, то є шанс випадково щось отримати, але з цих випадкових карточок не можна зробити проект. Якщо робиш проект, все одно будеш його вибудовувати, обдумувати. Це так само, як письменник пише оповідання. Він не просто пише літери і з цього щось виходить. Він думає, яке слово за яким словом ставити, як слова об’єднати в речення, а речення в абзаци. І все це має мати якусь думку, ідею. Так само і фото-оповідання – людина щось придумує і потім крок за кроком реалізує свій задум.

Кажуть, що треба блукати містом, знімати все, що бачиш і може, щось геніальне знімеш – це все дурниці. Мене часто питають, чи ношу я з собою камеру? Ні, не ношу. Якщо я щось задумав зняти, я роблю план зйомки. Звичайно, можна інтуїтивно зробити талановиті знімки. Але ті, хто навчаються, володіють базовими речами, розуміють, як і що робити. А аматор просто іде наосліп. І знаєте, я взагалі не сперечаюсь з аматорами, бо вони думають, що все знають, не хочуть вчитися і не розуміють, як багато може дати освіта. Я не сперечаюсь, навіщо собі конкурентів ростити? (сміється).

-  На Вашу думку, фотографія – це мистецтво?

Фотографія – це мистецтво, але це така штука хитра… Мені кажуть, що будь-яка картина написана олією є мистецтвом. Це зовсім не так. Мистецтво – це коли людина привносить щось своє, коли має свій почерк. Наприклад, ніхто не зняв Київ так, як я. Я фотографував старий Київ з 1998 до 2014 року на чорно-білу плівку. І деякі кадри я справді бачу як картини. Вони настільки художні, що навіть жодних питань не виникає. Вони відрізняються від випадкових аматорських картинок.


Я знаю одне, фотографія вже давно завоювала понад 50 відсотків ринку художніх зображень у США, 30 – 40 відсотків у Європі. Ціни 3-5 тисяч євро за фотографію нікого не лякають. Тисяча-півтори – це нормальна ціна. І нікуди ми не дінемося, ми теж йдемо до цього. Я пам’ятаю, як у 2000 році зробив першу велику фотовиставку у галереї «Панорама». На ній було представлено 50 великих метрових портретів. І для України це було справжнє одкровення, бо по-перше, фотографію ніхто в галереях не виставляв, по-друге, метрові фотографії привабили людей. Виставка мала великий успіх, викликала резонанс у суспільстві. У ті часи пробитися в галерею було неможливо. Фотографія це було або весілля, або газета, зараз сперечань, що фотографія може виставлятися в галереї, взагалі нема.

-  Пане Андрію, чому у розквіт цифрової фотографії, Ви знімаєте на плівку?

У плівки набагато більше можливостей, суто технічно – там більше пікселів. У великому розмірі від мільярда до півтора мільярда пікселів. Професійна оптика вищого класу для цифри коштує 6-7 тисяч доларів. У нас купують за півтори-дві з половиною і радіють так, ніби купили машину. А об’єктиви для плівки, які 20 років тому коштували тисячу доларів, і зараз можна купити за таку саму ціну. Тобто, ця оптика при неймовірній якості набагато доступніша. Об’єктиви для плівки розробляли понад 150 років, там є такі нюанси, про які цифра тільки мріє. Плівка зовсім по-іншому передає світло, у цьому сенсі цифрова фотографія – це як крабові палички, які до крабів не мають жодного відношення. Це можна назвати комп’ютерним дизайном чи комп’ютерною графікою, але це не є аналогова класична фотографія.


-  Мабуть, плівка вимагає від фотографа більшої майстерності, адже не дозволяє бездумно клацати…

Коли людина бере репортажну камеру, це дійсно провокує багато разів натискати і сподіватись, що вийде щось якісне. Коли знімаєш на великий формат, починаєш думати, нікуди не поспішаєш, ставиш камеру на штатив, вирівнюєш обрій. Потім дивишся на сюжет, стаєш вліво-вправо, міняєш об’єктив, можливо, ставиш якісь фільтри, ти постійно думаєш. А коли знімаєш на репортажну камеру, не думаєш абсолютно, бо потрібно швидше зняти. І тому на світовому ринку тільки постановочні фотографії. Репортажні фотографії взагалі не продаються. Кажуть, що є якийсь смішний відсоток (приблизно 3-5 %), але коли починаєш копатися, розумієш, що всі начебто репортажні кадри – теж постановочні.

Наприклад, найвідоміший знімок Другої світової війни, на якому над Рейхстагом піднімають прапор вважається репортажним. Але насправді спеціально для цієї фотографії було пошито прапор, на якому серп і молот набагато більші, ніж на справжньому. Рейхстаг був взятий біля одинадцятої вечора, а на фото день. Це стовідсоткова постановка. Чи наприклад, французький знімок, на якому зображено пару, яка цілується на вулиці в Парижі. Усі дивувались, що у Франції такі вільні стосунки, ця листівка була найпопулярнішим сувеніром з Парижа. Але років через 20 професійна актриса, яка позувала для цього знімку, не витримала і попросила за нього додаткові гроші (сміється). Вона судилась з фотографом, але він у своєму архіві знайшов папірець, де ця актриса відмовлялась від будь-яких прав на фотографію.


-  Ви стверджуєте, що усі фотографічні шедеври – постановочні. Скільки часу потрібно, аби зробити хорошу фотографію?

Є такі знімки, коли підготовка може займати тиждень, а потім приходиш і за 40 хвилин усе знімаєш. Бувають складно-постановочні натюрморти, які можна знімати кілька днів. Виставляєш натюрморт і розумієш, що не вистачає ще якоїсь штучки, ідеш дістаєш цю штучку – дивишся, знову чогось не вистачає, ідеш шукати ще якусь штучку – знаходиш і розумієш, що вже по-іншому треба виставляти світло (сміється). У мене є багато знімків, про які кажуть: «О, який вдалий кадр! – а я відповідаю: «Та який він вдалий, за ним тиждень роботи». Геніальність у тому й полягає, щоб зробити такий кадр, щоб глядач думав, що це і є правда життя. Якщо просто так знімати документальну фотографію, вона буде сухою і незрозумілою.


-  Пане Андрію, у Вас велика колекція портретів відомих людей. Чи складно працювати зі знаменитостями?

Чим людина впевненіша у собі і давно відома, тим вона простіша. Наприклад, дуже приємні спогади залишив Леонід Кравчук. Він так просто і щиро поводився, розповідав, як його мама варить борщ. Зараз люди досить вільні і з ними легко працювати, а от зі старою радянською номенклатурою були проблеми. Коли я їх знімав, вони казали, що не посміхаються, бо по роботі їм це не потрібно. Але є простий дієвий рецепт: наливаєте 150-200 грамів кон’ячку і ніяких проблем.

-  Чи були серед Ваших клієнтів незадоволені результатом?

Було кілька смішних випадків. Художник Іван Марчук був дуже незадоволений, як я його знімаю. Постійно казав, як він хоче сидіти чи стояти. Я зняв так, як він хотів, а потім кажу: «Давайте ще зніму так, як я хочу». А потім, коли він побачив знімки, казав: «Ого, як я гарно тут виглядаю, я й не думав, що так можна зняти» (сміється). А ще якось я знімав дружину відомого американського політика, яка казала, що вона ніколи не посміхається на фото. Я відзняв її і кажу: «Давайте зробимо останній кадр з посмішкою». І ось тут вся американська суть: коли вона побачила знімок з посмішкою, сказала: «От знаєте, це те, чого я від вас добивалася, дивіться, яка в мене чарівна посмішка.» (сміється).

-  Ви часто працюєте на замовлення?

Останніми роками майже не працюю на замовлення, бо не хочуть платити: або не мають грошей, або вважають, що хтось за 200 чи 500 гривень зніме краще. Коли я називаю свою суму, вони одразу відмовляються. Сьогодні робочий день у професійного фотографа коштує від 300 до 800 доларів. Мені знайомі фотографи жалілись, що навіть на виборах штаби кандидатів не хотіли платити 300 доларів, казали, що їм за тисячу гривень краще знімуть. Як результат, більшість фотографій були просто провальні. А мої роботи найбільше купують архітектори для своїх клієнтів. Іноді навіть інтер’єр роблять спеціально під мої фотографії.

-  Пане Андрію, Ви одним з перших ввели поняття проект в українській фотографії. Розкажіть, як ці проекти народжуються?

Буває по-різному. Іноді багато-багато знімаєш і розумієш, що ці кадри лягають в якусь серію. Я, наприклад, знімав пейзажі на великий формат і раптом зрозумів, що наступного року буде 30 років з часу Чорнобильської катастрофи. А у мене, як ні в кого, відзнята дика природа Полісся. І я вирішив зробити проект: 30 чорно-білих пейзажів Полісся до 30-ої річниці аварії на ЧАЕС. На цих знімках видно, як природа зростає без людей, без сміття, як на неї вплинув Чорнобиль, там природа первісна і неторкана. Є проекти, які я знімаю багато років. Це зокрема, чорно-білий проект, де на фотографіях зображені об’єкти, зроблені місцевими жителями, але схожі на арт-об’єкти.

-  А як виникла серія «Добровольці»?

Це було миттєве рішення. І хоча це була спонтанна ідея, вона повністю лягла на англосаксонські шаблони: це поясні портрети, де людина дивиться в очі, а під фото вислів добровольця про війну. Фотографії розміром метр на метр і тому, коли дивишся на них, ти цьому довіряєш. Реалізувати проект вдалося не зразу, туди було важко потрапити. Це зараз відстань між блокпостами 2 – 4 кілометра, а тоді була 300-400 метрів, тобто, прострілювалося все. Дехто з бійців відмовлявся зніматися, бо їхні родичі не знали, що вони на війні. Були ті, чиї близькі залишилися на окупованій території і вони боялися їм зашкодити. Але загалом бійці добре ставилися до зйомки.


-  Що Вас найбільше вразило в їхніх розповідях?

Мене вразило, що серед добровольців були дуже різні люди. Буди кандидати наук, а були з кількома судимостями. Був один чоловік, який мав три судимості і розповідав, що його дружина з дитиною залишились у Донецьку, вона за Росію, а він за Україну. Були ті, хто прийшов за романтикою. Дехто провів на війні лише місяць-півтора, їхня психіка не витримувала і їх відправляли додому. Було дуже багато росіян, які приїхали воювати за Україну, вони настільки ненавидять Путіна, що готові жертвувати життям.

Розмовляла Оксана Габдукаєва, фото надані Андрієм Котлярчуком.

Довідка

Андрій Котлярчук (16 лютого 1966, м. Київ) – фотограф, продюсер, інтелектуальний лідер та ідеолог сучасного українського фотомистецтва. З 2012 року Член Королівського фотографічного товариства Великої Британії. Провів понад сорок авторських художніх фотовиставок в Україні та за кордоном.

До речі

Роботи Андрія Котлярчука можна побачити в арт-проекті «Українська художня фотографія – 2015», що представлений у Києві в галереї М17 з 9 до 11 листопада.




  Ваш коментарий будет первым
Только зарегистрированные пользователи могут оставлять коментарии.
Пожалуйста зарегистрируйтесь или войдите в ваш аккаунт.